Наближається 75-та річниця Павлоградського антифашистського повстання. 

Сьогодні існує багато думок щодо його доречності, навіть ставиться під сумнів його існування... Не будемо приймати участь в тих суперечках, прочитаємо краще статтю, що через 25 років після повстання надрукувала газета "Світло жовтня". Отже:

М. Єфіменко

ДОЛІ РІЗНІ — МЕТА ОДНА

16 лютого цього року павлоградці відзначатимуть 25-річчя антифашистського збройного повстання. В ці пам'ятні дні хочеться віддати данину поваги людям мирної і найбільш гуманної професії — медичним працівникам, які зробили свій внесок у загальну справу перемоги над фашистською чумою. 

Ішов травень 1942 року. Частина, в якій служив Манфред Генріхович Ессі-Езінг, потрапила в оточення. Усі спро­би вибратися з кільця виявили­ся безуспішними. Ессі-Езінга разом з групою військовополо­нених відправили в Павлоград.

Комендант табору військово­полонених звернув увагу на лі­каря: «Фолькс дойч? — спитав він. Ессі-Езінг не став йому перечити. Комендант тут же, на місці, призначив полоненого старшим лікарем санітарної частини табору — «ревіра».

«Ревір» являв собою чотири одноповерхових бараки, відго­роджені від інших колючим дротом. В одному з них були суцільні нари, а в інших і цьо­го не було. В бараці з нарами розмістили хірургічних хворих, у другому – терапевтичних, далі – інфекційних. Тут же, у котлах під навісом, готувалася їжа для поранених і хворих.

У зв'язку з тим, що в таборі частина медичних працівників була виділена в окремий барак, легше було їх об'єднати і залучити до антифашистської роботи. А думка про те, як можна продовжувати боротьбу, навіть знаходячись у таборі військово­полонених, непокоїла багатьох.

Очолив і зблизив медпраців­ників табору комуніст, латиш Манфред Генріхович Ессі-Езінг. Володіння німецькою мовою, сміливість, кмітливість швидко виділили його серед групи медиків.

Інфекційне відділення («барак») очолював медичний фельдшер Василь Григорович Ковальчук. Контужений, без свідомості потрапив він у полон у вересні 1941 року. Був у таборі в міс­ті Кременчузі, тікав, але був затриманий в Новомосковську і направлений у табір військово­полонених в місто Павлоград. Тут познайомився з лікарем Ессі-Езінгом. Разом з іншими медпрацівниками провадив ве­лику роботу по звільненню з табору комуністів, командирів, політпрацівників і інших поло­нених.

Почав Василь Ковальчук з того, що на інфекційному бара­ці великими літерами німець­кою мовою написав вапном «Тифозний». Під виглядом хво­рих на тиф військовополонених відправляли в міську лікарню, а звідти через «рідних», а та­кож як «померлих» — до міс­та, де вони вливалися в ряди патріотів-підпільників. Так вийшли з табору офіцери Степан Чумак. Андрій Нестеренко, Іван Носач, Сергій Петренко, Кузьма Шлега і багато інших, які потім стали активними учасниками підпілля. Андрій Миколайович Нестеренко, на­приклад, у дні збройного повстання був командиром однієї з бойових груп. Тяжко поране­ний, він написав на стіні: «Нас було 21! Стояли на смерть. Гинемо, але не здаємось!».

Велику роботу в таборі військовополонених  проводили медпрацівник узбек Гулямов Салих, Іван Матвійович Лисенко, Митрофан Пантелеймонович
Малієнко, який видав себе за лікаря, а дійсно був зоотехні­ком, та багато інших, Салих Гулямов виявляв у таборі комуністів, командирів, політпрацівників, брав активну участь у переправці військовополонених в інфекційну лікарню міста. У дні збройного повстання був залу­чений для обслуговування пора­нених в госпіталі, створеному на базі міської лікарні.

Так за колючим дротом, в тилу ворога, створилася група однодумців. Число «інфекцінників» в бараці з написом «тифус» зростало. Необхідно було за будь-яку ціну відправити їх на волю. Але як це зробити? Треба було зв'язатися з містом, з медпрацівниками інфекційно­го відділення міської лікарні. Скоро такий випадок трапився.

Нічого не підозріваючи, ко­мендант табору дозволив пере­везти «безнадійних» хворих в інфекційне відділення міськ. лікарні: Ессі-Езінг, направляю­чись туди для вирішення питан­ня розташування хворих військовополонених, звернувся до виконуючого обов'язки завідую­чого цим відділенням Аношина і знайшов з ним спільну мову. Вони домовились про те, що всі хворі будуть звільнюва­тися поступово з лікарні, як померлі від важкої інфекційної хвороби. Так було й зроблено.

 Диверсії на електростанції, залізниці, заводах, листівки на парканах, будинках все часті­ше з'являлися і говорили самі за себе. Було видно, що цією роботою хтось керує. Значить, підпілля є. Манфред Генріхович вирішив з ним зв'язатися. В першій партії «інфекційних хворих», які були відправлені з табору, був і Сергій Івано­вич Петренко, йому й було до­ручено за будь-яку ціну зв'яза­тися з підпіллям, проінформу­вати про справи у таборі.

В кінці червня 1942 року під виглядом електромонтера в табір прийшов секретар під­пільного міськкому партії Сте­пан Силович Прибер, який вніс пропозицію через Ессі-Езінга всій групі включитися в під­пільну роботу і провадити далі її тільки за вказівками міськ­кому партії. Для зв'язку з під­пільним міськкомом до керівни­ка групи медиків Ессі-Езінга була прикріплена зв'язківець Марія Пилипівна Луб'янська.

Згодом після цього вдалося організувати втечу 40 військовополонених. Під виглядом ін­фекційного хворого з табору був також звільнений місцевий житель Михайло Давидович Мачула. На його квартирі по­тім була організована явка зв'язківцю міськкому партії Лубенській М. П., тут же збе­рігали медикаменти і продукти.

Ще більш тісним став кон­такт між групою медпрацівників-підпільників, коли восени 1942 року Ессі-Езінг був звіль­нений з табору з правом про­живати в місті Павлограді і за­лишився консультантом табору. За рекомендацією керівника антифашистської організації Петра Онуфрійовича Кравчен­ка Ессі-Езінг зайняв посаду рентгенолога при міській лікар­ні, кабінет якого був зручним для зустрічей і явок.

Показала себе патріоткою Дяченко (тепер Огилько) Надія Василівна, яка брала ак­тивну участь в роботі підпіль­ної групи.

Надія Василівна, комсомолка на той час, медсестра, потрапивши в оточення під Харковом, переодяглася      у цивільний одяг і у червні 1942 року до­бралася до Павлограда до своїх рідних. Через лікаря однополчанина Івана Матвійовича Лисенка зв'язалась з керівником підпільної групи медичних працівників Ессі-Езінгом. Вона виконує його постійні доручення: доставляє, в табір військовополонених листівки й газети — які скидалися в районі міста і в навколишніх селах радянськими льотчиками. На квартирі організовує пошиття одягу для вій­ськовополонених, переховує патріотів, які звільняються із табору, забезпечує їx одягом, надає медичну допомогу. Залучила Надія Василівна до цієї роботи свою матір Євдокію Іванівну, сестер Соню та Ніну, сусідку Марію Підповітну та інших.

У своїх спогадах Надія Василівна пише: «Часто відвідувала водокачку, там багатьом давала листівки. Серед військовополонених на водокачці працювали і наші військовополонені чекісти. За табором військовополонених знаходився наш город. Користуючись цим, майже щодня
ходила туди, бачилась з товарищами з групи, носила передачі для полонених, розповідала про події на Фронті». Життя Марії Наумівни Іванової (нині Максимович) склалось як і у багатьох тих, хто народився після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної рево­люції. У 1935 році закінчила сім класів, потім Павлоградську фельдшерсько-акушерську школу. У 1939 році брала участь у фінській кампанії. З перших днів Великої Вітчизняної війни — в рядах Червоної Армії. У вересні 1941 року потрапи­ла в оточення і полон. Знаходи­лась в концтаборі в Броварах під Києвом, звідти втекла і, діставшись у своє село Новомиколаївку, до весни 1942 року не працювала. Потім влашту­валась на роботу в місті Пав­лограді, була залучена до робо­ти в підпільній групі медпра­цівників і брала в ній активну участь. Разом з хворими викра­ла у німців три ящики з мед­препаратами, була арештована і засуджена до смертної кари че­рез повішення. Врятували Ма­рію Наумівну лютневі події. Під час збройного повстання вона була звільнена.

Опинившись різними шляха­ми на окупованій території, медичні працівники, як і інші пат­ріоти, усіма силами й засобами вели боротьбу з окупантами. Ось короткий опис діяльності ще декого. Анастасія Павлівна Дегтярьова перед Великою Вітчизняною війною жила в Павлограді. Чоловік її пішов захищати Батьківщину. Анастасія Павлівна залишилась в рідному місті. Жила на території лікарні з трьома дітьми. До війни вона працювала медичною сестрою в інфекційній лікарні Прийшла проситися на цю роботу у період окупації.

— Лікар Н. Ф. Тедорович вихопила в мене документи, розмовляла грубо, непривітно, погро­жувала. Але, крім Тедорович, яка продалася німцям, в інфек­ційній лікарні працювало багато вірних своїй Батьківщині людей, — згадує Анастасія Павлівна. — Це санітарки М.О. Рябоконь. М.Ф. Манько, К.І. Кулишова.

Працюючи в інфекційному відділенні, Анастасія Павлівна Дегтярьова брала активну участь у  діяльності підпільної групи, яку очолював Ессі-Езінг. Доглядала за хворими, пораненими, а також мнимохворими військо­вополоненими, які були переведені у лікарню з табору. Допомагала добувати для них додаткове харчування, доставала одяг для полонених, які переправлялися в села й хутори. Постачала молодь довідками, які звільняли її від відправ­лення в Німеччину на каторгу.

Ось що пише у своєму листі на ім'я секретаря Павлоградського міськкому КП України старший науковий працівник Харківського науково-дослідного інституту судової експертизи Н. В. Завізіст: «Хочу повідоми­ти вам прізвища тих, кому я зобов'язана життям. Це — Перу­нова Ганна Степанівна, яка працював у ті роки лікарем у міській Павлоградській лікарні, і моя сусідка медична сестра Дегтярьова Анастасія Павлівна. В ті роки фашисти багатьох ра­дянських юнаків і дівчат гнали в рабство. Дорогі Ганна Сте­панівна та Анастасія Павлівна, використовуючи своє положення медичних працівників, видали мені документ про те, що я страждаю епілепсією. Так я бу­ла визнана хворою, непридат­ною для відправки в Німеччину, хоч дійсно була здоровою...».

А ось ще одна учасниця підпільної груші медиків — Єлизавета Микитівна Бай. Коли поча­лась війна, у міській лікарні організувався госпіталь. Вона працювала тут санітаркою. У період окупації тут же, у госпіталі, доглядала за військовополоненими, доставляла їжу, одяг. У дні збройного повстання продовжувала працювати в госпіталі, постійно знаходячись при хворих. Під час одного з нальотів фашистської авіації на місто Є.М. Бай переносила поранених з палат в укриття і сама була тяжко поранена. У важкі дні для нашої Батьківщини, ризикуючи життям, т. Бай зуміла зберегти життя багатьом і бійцям і командирам. Ось що вона розповідає:

— Із військовополонених яких привозили до нас під виглядом хворих, я запам'ятала Савіна, Грибенюка, Шинкаренка. У Шинкаренка був діагноз загальний параліч. Йому ми дістали одяг і він зразу ж вночі пішов з лікарні. Ми сказали що його забрала дружина. Був і такий випадок. Мені сказали, щоб я вела Петра Григоровича Савіна до очного лікаря (це відділення було на вулиці ім.. Горького). Лікар Г.Я. Чернянський намазав йому біля очей маззю. Ніяке очне відділення нам фактично не було потрібне. Савіна я сховала і восени 1942 року відвела в село Маврино до матері, де він переховувався до 17 лютого 1943 року. Потім він пішов з нашими військами. А коли Павлоград у вересні 1943 року був остаточно звіль­нений від фашистів, Петро Гри­горович Савін заходив до мене додому, дякував. На той час він був лейтенантом.

Нехтуючи смертельною не­безпекою, наближали день пе­ремоги над фашистами патріоти-підпільники М.О. Рябокінь, М.Ф. Манько, Ф.Д. Сєрих. А.П. Глушко, К.І. Кулешова та інші товариші.

Медична група на чолі з Манфредом Генріховичем Eccі-Езінгом налічувала в своїх рядах більше 20 активних підпільни­ків. На рахунку кожного з них десятки і сотні врятованих лю­дей.

І ось Павлоград звільнено від фашистів. Минули роки. Дехто з учасників цієї групи загинув на фронтах великої бит­ви за незалежність нашої Бать­ківщини, інших вирвав з наших рядів невмолимий час. А багато патріотів трудяться на різ­них ділянках комуністичного будівництва. Скромний, без­страшний Василь Ковальчук живе і працює у Ровно, Салих Гулямов — у Ташкенті, лікар Федір Сєрих — у П'ятихатках, медична сестра М.Н. Іванова (зараз Максимович) — у Чер­нівцях, лікар Василь Чабановський — в Одесі, Віра Фомичова — у Павлограді. В далекому суворому краї, в Комі АРСР трудиться комісар групи Сер­гій Петренко. Лікар А.С. Пе­рунова, медична сестра А.П. Дехтярьова, санітарки Є.М. Бай, М.Є. Рябоконь, М.Ф. Манько, Н.І. Кулешова зараз на пенсії, проживають у Павло­граді. А «таємничий» лікар Ессі-Езінг живе і працює у Ялті. Закінчивши війну у званні майора медичної служби, він при­їхав у Ялту. Займав тут ряд відповідальних посад, працював головним лікарем піонерського табору «Артек», директором санаторію. Зараз, незважаючи на пенсійний вік, Манфред Генріхович не покладаючи рук продовжує трудитися в лікарні, бере активну участь у громадському житті міста.

Кожний з медичних працівників-патріотів не вважав героїзмом те, що робив: вони розуміли це як обов'язок радянської людини.

Єфіменко М. Долі різні – мета одна / М. Єфіменко // Світло Жовтня. – 1968. - №23 (9.02). – С.2; №24 (10.02). – С.2; №25 (13.02). – С.2.