20 апреля исполняется 77 лет со дня рождения Анны Павловны Светличной. А в 1989 году ей исполнялось 50 и 35 лет творчества. Вашему вниманию газета "Світло жовтня" за 20 апреля 1989 г.

СЬОГОДНІ РЕДАКЦІЯ МАЄ ПРИЄМНУ НАГОДУ ЗНОВУ ЗУСТРІТИСЯ З ПОЕТЕСОЮ, ТВОРЧІСТЬ ЯКОЇ НЕОД­МІННО ПОКЛАДЕТЬСЯ ДО ВАШОГО СЕРЦЯ. БО ЯКЩО НИМ ЗАВОЛОДІВ СМУТОК, ТО ВО­НО ВТЕПЛИТЬСЯ РАДІСТЮ І НА­ДІЄЮ, А КОЛИ РОЗПАЧ, ТО ВИ СПОВНИТЕСЯ СИЛИ. ЦЕ НАША ЗЕМЛЯЧКА, ЛАУРЕАТ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ПРЕМІЇ ІМ, М. ОСТРОВСЬКОГО ГАННА ПАВЛІВНА СВІТЛИЧНА, У ЯКОЇ НИНІ ЮВІЛЕЙ - ВИПОВНЮЄТЬСЯ 35 РОКІВ ТВОРЧОЇ ПРАЦІ.

МИ ПРИЄДНУЄМОСЯ ДО ЧИСЛЕННИХ ПОЗДОРОВ­ЛЕНЬ, ЗИЧИМО ГАННІ ПАВЛІВНІ ЗДОРОВ'Я, ТВОР­ЧОЇ НАСНАГИ, ДОВГИХ РОКІВ ЖИТТЯ.

НАДАЄМО СЛОВО СТАРШОМУ НАУКОВОМУ СПІВ­РОБІТНИКОВІ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ ЛАБОРАТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ ТА ЛІТЕРАТУРИ ДНІ­ПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ПИСЬМЕННИКУ ВОЛОДИМИРУ БУРЯКУ.

ОСЯЯННЯ

Так буває в житті: в негоду чи в найтяжчі хвилини раптом прийде ося­яння. Це наче у сніговій пустелі по­бачив, квітку чи зелене дерево. Осяян­ня — така нечаста гостя нашої поезії бачиться мені у творчості Ганни Світличної.

Якби можна було визначити шкалу коефіцієнтів обраної духовності, то поетеса була б на найвищій позначці, ї не тому, що душа людини — то не­збагненна таїна, огром болю, тривоги і радості. Просто Ганна Павлівна Світлична поет високого драматизму долі, але не він, цей драматизм, визначає внутрішню динаміку обраної системи авторки. Високі образна естетич­на культура, такт руху художньої свідо­мості, глибока етика подачі теми — все це ми бачимо у поетеси. Недаремно академік Л. М. Новиченко сказав, що поезія Г. Світличної ще недооцінена. Бо й справді маємо не­ординарне творче явище — поезію Світличної, де навіч жертовність перед словом до самозгоріння.

Слово, слово моє пречисте,

Кинь мене на свої ножі!

За пекучу безжальність

         мого наговору —

Не повстанеш на мене хіба?

Вік вичавлюю з тебе німу покору,

Слово, вичави з мене самої раба!

У ліричної героїні Г. Світличної ду­ша, що прагне гармонії — це ціль­ність, це особистість неймовірно за­гостреного сприйняття, це твердь най­потужнішого сплаву і, водночас, зойк павутинки, чи пошерх пелюстки ї від­критість внутрішнього голосу. Все у поезії Г. Світличної рухається у людських живих формах, об'ємних, не статичних з дистанції лише споглядаль­ного зору. Це важливо, бо в ди­тинстві у героїні все гармонійне — біг, лови метеликів, а зараз через ску­тість м'язів - хворобу, що вразила дівчинку у повоєнних землянках — все неординарно зболене і все ж пре­красне, бо іменує воно гармонує пов­нотою здорового осявання, як от образ однієї хвилини, як відтинку творчого життя, найбільш сконденсованої миті, що враз може скінчитися.

За хвилину до вересня

      зорі іщще не осінні.

Ще їх білі пунктири

        означають лет — не падіння,

Лет крізь темінь  і  безвість,

        і  біль — без кінця, без  упину!

Бо попереду вічність у них.

        І одна хвилина.

Золота і безсмертна.

        Ознобиста і гаряча.

Надзвичайна естетична сфера по­езії Г. Світличної, яка виходить на рівень художньої напруги, що ство­рюється не з показового драматизму, коли зумисне зіставляються протилежні життєві полюси, які вже в собі не­суть елементи образного конфлікту. У Г. Світличної драматичне не показове, а внутрішнє. Доля, творчість, друзі, вік­но рідної хати, батько, мати, світ — все виходить на найвищу грань вимі­ру суті всього духовного. Вивірення йде на тому ж драматичному накалі — найкритичнішій мірі оцінок, коли людина стоїть перед вічним.

Яка ж бо невситима ти єси.„

Поезіє!

Невже тобі ще мало?

Ти і гуркітливе огнище сльози

Мов грішницю мене жбурляла.

І знов свою підносила свічу,

Випалюючи  двоє  крил  для  лету.

І ось я вже у небі! Вже лечу!

Ну що від мене хочеш нині ще ти?

Естетичне почуття пройшло у твор­чості поетеси велику еволюцію. У пер­ших книжках естетичне споглядання відбувалося на грані фіксації факту, зовнішнього зору. Це, як у народного умільця, що вишукує у сплетінні кореневищ готові образи-форми, а потім лише ледь-ледь доасоційовує їх, на­даючи цим формам певних портретних характеристик. Пізніше авторка оволо­діває сферою вищого художнього зору, коли митець вже ставить елементи власної біографії на рівень інформацій­ного матеріалу, коли ліричний герой, висловлюючи естетичну авторську суть, вже незалежний, не несе суб'єктив­них оцінок, його не тисне статика м'язів. Він гармонійний, високодуховний, незважаючи на фізичний біль. Він суддя собі і світу. А це і є вже естетичний погляд героя, що несе у собі функції зору художнього, по­гляд, що трансформується з загальноестетичного сприйняття до художньо-естетичного. Як от у вірші. «Доки живі ще наші матері», де бачимо ту ж нетрадиційну багатоплановість відчуття теми, обережне художнє від­чуття граней живого і смертного.

Отже, життя, як дистильованої пре­красної субстанції за поетесою не бу­ває, все у взаємосплетінні, у вічному життєвому колі: дитинство – життя - дитинство або ж, висловлюючись у кон­тексті естетичної сфери: прекрасне – драматичне - прекрасне. Це естетично-філософське почуття — як міра тону — виражального, емоційного, це, як па­м'ять дитинства, що сторожко слідкує за тобою, осуджує, коли треба. Жит­тя — це ріка, вгадуємо ми за Г. Світличною. Істина вічна, але як вона неординарно виявляється у ху­дожньому прочитанні, поетеси!

Особливість ліричної системи Г. Світ­личної у різному (конфліктному) поєд­нанні трагічного і прекрасного. Дра­матичне все ж домінує у світовідчу­ванні. І все ж, незважаючи на зломи долі, круті віражі обставин, на драматичну сюжетність, лірична система поетеси мелодійна, виразна, вона не гальмується ударами смертності, ли­шаючись інтимною, настроєвою. А, отже, навіч перевага ліричного начала над драматичним. А це зайвий раз стверджує, що прекрасне, як естетич­на категорія, домінує у творчості Г. Світличної, а прагнення авторки до гармонійного лише стверджує це.

...Я з тиші ночі вичаклую мить,

І  словом  зношу  цілу  ніч  цвістиму.

До серць людських і до людських надій.

До зерня, до колисоньки і рожі.

І буде це на видужання схоже,

На воскресіння у собі самій.

Приїхати 6... І жити серед літа,

І час не квапить — хай собі тече!—

І книгу ненароджену іще

Уже  любити.  Як дитя,  любити.

Останнє? Запізніле? Може й так.

З устами досвіду й зіницями терпіння,

Зі знаком проклятущої гордині —

Його я знаю, той болючий знак.

Так жить...

Не знаєш, звідки виникає це порів­няння, коли читаєш поезії Г. Світличної. Чомусь уявляється великий і ма­лий птах. У обох однакові траєкторії лету навколо землі. У великого птаха більша відстань осягнення, чіткіша перспектива. У меншого – чіткіше видно деталі, земну фактуру. Хто з чутливіший до того, що відбуваєть­ся на землі? Яка міра висоти потріб­на для осягнення? Мабуть, у кожного мусить бути своя висота, висота влас­ного серця, висота осяяння, очищення, бо пильність зору вирішує не відстань, а глибина осяяння.

За кожну мить твоїх благоволінь

Я гірко так розплачуюсь всезнанням,

Й наївним ситцем вже не квітне синь,

І  сходить  втома  на дитину  рання.

Розгублено спиняюсь — і мовчу.

Дасть бог — то все лиш вигадка поета.

І  задуваю  боязко  свічу,

Щоб світлом не оголювать предмета.

Справді яка незбагнена таїна – душа людини. Цей огром болю тривоги і радості. А особливо, холи це поет високого драматизму долі. Що тоді думається у полудень віку, яка тоді ущільненість кожного духовного капіляру, який так болить і все ж щасливий...

«Стежки неходжені весняні» 1961 року (розпочали мудру сповідь світу Г. Світіличної. Тепле слово її наставника поета Павла Кононенка вивело поетичний світ сімнадцятирічної Ган­нусі до «Золотого перевесла» (1963 р.) на «Сонячні причали» (1966 р.). «До­зрівання» стало помітним творчим етапом. А потім розвиднилась таїна «Кольорів» (1970 р.), почався «Літозбір» (1973 р.), де «Кордони серця» стали надзвичайно коловисними до болей світу. «Сьогодні і завжди» (1978 р.), «Зором серця» (1980 р.) осягається вічна філософія осмислення буття, яка ніколи не закінчується, навіть коли «В сяйві крила» (1982 р.) — «Терновий світ» (1985 р.) долі кладе до серця нові шрами. Все одно «За хвилину до вересня» світ встократ молодший, бо це колообіг віч­ності таланту — це «Свято калини», яке ще осмислюється сьогодні. Ос­мислення таланту такого рівня буде завжди, бо глибини художнього серця невичерпні, бо поет — це справді — ріка — чим далі повноводіша, хоч «Болючий овид» (1989 р.) стинає сер­це.

І все ж — осяяння. Таке воно важке, болюче і прекрасне у Ганни Павлів­ни Світличної. Торкнемося його! Уві­йдемо до таїни його слова.

Володимир БУРЯК, член Спілки письменників СРСР.

м. Дніпропетровськ.

           ДВІ ПОРИ

Дві пори року у моїм саду,

Весна і осінь стрілись, обнялися,

Аж лазурово проясніли висі,

Дві пори року у моїм саду.

Зустрілися ще й дві пори доби:

Ранковість і смагляве надвечір`я,

при злагоді і золотій довірі

Зустрілися ці дві пори доби.

Й кружляє лист, і знов біліє цвіт,

І круг новий душа розпочинає,

Й надієчку на плід новий плекає...

Як радісно, душе, твій біліє цвіт!

                                     ***

Питають не затим, щоб відповідь почути,

Приходять не затим,  щоб розділять біду.

Цю  істину давно  мені  пора збагнути,

А я (невже?), я ще і досі жду

На  слово  хоч  одне, щоб  не було байдужим,

На жест — хоча б один — котрий не був би гра,

І плаче щось в душі, немов дитя недуже,

І звуком золотим без одзвуку вмира.

О гру  оцю  ненавидячи люто,

Вчусь правилам її й сама я мимохідь:

Питаю — чи затим, щоб відповідь почути?

Приходжу  — чи затим,  щоб розділить біду?

                                         Ганна СВІТЛИЧНА.

                ВІДВІДИНИ

Г. П. Світличній — до  50-річчя,

Затамую у душі тривогу

Й   мимоволі  уповільню   крок,

Як дійду до Вашого порогу

І   несміло   прозумрить  дзвінок.

Мудра жінко,  із якої криці

Викувана легкість  Ваших крил?

Я іду до Вас, як до криниці,

Зачерпнути  мужності   і  сил.

Здрастуйте, народу мого совість,

Біль його болів і сподівань.

Вашу  напружинену готовність —

Все віддати людям без вагань —

Перейму  і переллю у себе.

Ваших слів  натхнення  і  красу,

Ваших  почуттів   високе   небо

По життю у серці пронесу.

Розповім всім — близьким  і далеким,

Як одного дня серед весни

Вільнокрилі   лагідні  лелеки

Вас, на  Україну  принесли.

Як у муках праведних,  незвичних.

Від  найперших  літер букваря

Сходила над нею поетична

Сонячна і людяна зоря.

Як вона натхненно розгорялась

і ставала на погожий день,

Як до тебе,  земле,  пригорталась

Золотою   повінню   пісень.

Пестила,  мов діток,  сподівання,

Хвилею стогнала в береги...

«Здрастуйте! — скажу Вам на прощання,

Літ Вам довгих, сили і снаги».

Микола   ПОНОМАРЕНКО.

м. Павлоград.

                      ЖИВИ, СЛОВО!

Учасників цієї вистави, присвяченої Ганні Пав­лівні Світличній, неодмінно слід назвати поіменно. Це — автор сценарію і режисер Молодіжного театру-студії ім. Б. Захави Наталя Рева, актори Катя Бортник, Валентина Гладченко, Вікторія Гізатулліна, Олександр Гуржій, Сашко Дячков, Фаїна Церокова, Світлана Рябчич, Тарас Похиленко, Сергій Тищук. І не лишень я згадую ці імена, але й від усієї душі складаю щиру дяку аматорам сцени за прекрасну мить дотику серцем і розумом до споконвіку утаємниченого діяння — творення пое­зії. Здавалося, що тільки зазвучало слово поетеси з вуст юних і молодих лицедіїв, як відразу ж між тими, хто був на сцені, і тими, хто був у залі, ви­ник незримий зв'язок — ніби струни срібні натяглися і забриніли. Всю годину вистави глядачі бу­ли зачаровані — і поезією, і грою. Дивилися, слухали, співпереживали, не соромились сліз...

І недаремно голос Ганни Світличної (запис на плівці) як заспів до вистави благав: «Люди, будьте хоч на грамину добрішими...». В залі у цей вечір не було злих людей... Не могло бути... Я вірю в Це.

І тоді подумалось: як жаль, що ті, хто вважає, ніби в українській літературі немає справжньої поезії, не були цього вечора в театрі.

Живи, Слово! Живи, Поезіє! Неперебутньо!

 Андрій КОЦЮБИНСЬКИЙ,

член Спілки письменників СРСР.